Версія для друку

Так він її ніколи не зображав

Сьогодні, 2 лютого 1986 року трагічно загинула моя мама Олена Антонів. Така тривіальна й заїжджена фраза про життя, яке ділиться на «до і після». Але так воно і є насправді…

Минули десятки років, а й нині воно не вивітрюється ні з душі, ні з пам’яті. Але з цим треба жити. Я не зможу тут сьогодні написати ще одну велику статтю про маму, яка була неймовірною людиною, про яку недарма всі говорили: «Оленка Антонів – Мадонна політв’язнів», на яку навіть уже давніше завербовані кадебістські сексоти відмовлялися писати доноси, бо сумління зі середини палило, яка стільки несла в собі добра й уваги такій неймовірній кількості людей…

Хто не читав, можете зайти за цим посиланням на великі статтю й альбом, що їх опублікував тут до її дня народження 17 листопада:

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=994244450940084&id=100010636159003

Нині не ті відчуття й не той настрій. Хоча вже давно навчився тримати в кулаці емоції, а все ж, щось підкочується… Тому нині до дня її пам’яті – цей маленький спогад про майже посмертний портрет пензля геніального Панаса Заливахи, її неймовірного друга ще з кінця 1950-их і до трагічного відходу.

Я лишень учора тут розмістив спогад про іншу прекрасну людину Дарку Заливаху з роду Бандери, її цієї суботи проводжали у вічну дорогу. А нині знову повертаюся до згадки про цих таких близьких за духом людей.

Для Панаса моя мама справді стала музою українства. Він мав геніальний мистецький дар, але після Голодомору, від якого родина з ним, 8-річним, рятувалася в Сибіру й на Далекому Сході, десятиліть життя й навчання на чужині, поступово асимілювався. Коли вперше приїхав на художню практику в Карпати й там у 1957-му випадково познайомився з моєю майбутньою мамою, почався процес глибокого перетворення. Вона йому дуже допомогла стати спершу українцем, далі справжнім українцем, а зрештою тим, ким уся велика Україна повинна буде гордитися, от тільки, коли гідність свою відродить… І через те в його картинах дуже часто проходив образ жіночої постаті (ніби, як Шевченкова Катерина) у виді ще тої давньої Оленки з минулих десятиліть. Отаке новітнє відображення музи для видатного художника.

Ішли роки, спершу моя мама познайомила мого батька Вячеслава Чорновола з Панасом, з яким вони дуже здружилися й стали вірними побратимами. Панас став моїм хресним батьком. Потім вона відкрила для батька світ неймовірної родини сестер Люби й Марії Возняк (я про них учора тут писав: одна дружина Миколи Лемика, інша – Василя Бандери). А ще за деякий час уже Вячеслав Чорновіл привів до їхньої хатинки в Івано-Франківську художника й дисидента Панаса й попросив прийняти на пару тижнів. Ще за якийсь час виникла нова чудова родина: Панаса Заливахи й Дарки Возняк-Бандери, дочки Марій й Василя. Довгі роки стосунки між нами були не просто дружніми, а майже родинними через ту рідкісну спорідненість людських душ, яка так нечасто виникає в меркантильному сучасному світі.

І одного дня в січні 1986 року Панас звично скрипучими сходами піднявся до своєї майстерні на піддашші й почав малювати мамин портрет. Незвично. Так він її ніколи не зображав. Та й узагалі так, у такому стилі він не малював уже пару десятиліть. А Панас завжди творив так, як йому підказувало щось із душі, чи може від Бога… не міг малювати на задану тему, у нього пензель рухався ніби не з рук, а зі серця.

Чорні кольори, нетипове монолітне тло, неприродний колір обличчя й глибокий смуток на лиці людини, яку рідко хто бачив без усмішки. Навіть, коли все було дуже страшно, підбадьорювала інших, а лихі емоції залишала для себе.

Уже пізніше Дарка, дружина Панаса, розповідала мені, що коли побачила цей незавершений портрет, то аж обімліла. Таке там було передчуття біди. А ще якась незрозуміла й ніби недоречна постать чоловіка в лівому нижньому куті, якийсь грубий чорний мазок напроти. Зверху – світліша, але теж недобра пляма, ніби натяк на обличчя когось, хто спостерігає з темряви.

Це були роки совка, горбачовські реформи тільки починалися, та й більшість у нас були переконані, що це лише короткочасна політична відлига, на зміну якій прийдуть нові репресії. Ці образи були немов би з тих темних асоціацій. Тим більше, що зовсім недавно проти мами шукали доказів для гучного суду й тривалого ув’язнення за опіку над Фондом Солженіцина з допомоги родинам репресованих. Ще в тюрмах і на зонах залишалися політв’язні, тільки пів року, як у пермському концтаборі загинув Василь Стус…

Чи Дарка, чи Люба Лемик потім мені розповідали, що Панаса навіть просили замалювати цей зловіщий портрет. Залишив, просто відклав, щоб ще зробити пару останніх штрихів. І тоді зі Львова прийшла моя телеграма… Отака містичність передчуття…

Про все це взнав уже дещо пізніше, коли того ж 1986 року Панас завів мене до себе в майстерню, заварив міцнющого чаю та взявся малювати вже мій портрет. А потім дістав з-за шафи цей мамин, трагічний і без зайвих розповідей віддав у руки.

Панас любив багато розмірковувати про різні філософські, психологічні, історичні матерії. Перед тим, доки малював мене, пару годин базікали про найрізноманітніші речі. А тут слів забракло…

Згадайте добрим словом і подаруйте молитву на її спомин.

Дякую…

Тарас Чорновіл

Назад до архіву Версія для друку