СТОЯТИ!!!

або Вітер в обличчя (майже за Миколою Руденком)

Писатиму рвано-рублено. Нічого особистого. По ділу.

Кінцем торішнього вересня зробив-видрукував своє «Слово». Трохи носило Україною: Бучак, Черкаси, Київ, Лубни, Застугна, Скадовськ, знову Київ. Нарешті, вже стишеним листопадом, забрав наклад з друкарні. Завше, як водиться, поклав десятків зо два чисел на розпологи до НСПУ, столична Банкова, 2.

Здарував, безпосередньо, число і спілчанському очільникові Михайлові Сидоржевському.

З-рана – дзвінок: Олександре, вітаю з новим номером. Але… Поширюй-розповсюджуй де завгодно, тільки не тут, у спілці. Ти «висрався» на Слабошпицького… І пішло-поїхало…

«Слово», звісна річ, з "вітрин" прибрали. Як видавали мені наступного дня примірники, присутні уподобали-зацінували: про Слабошпицького – ВОНО!

За день знову на дроті Мих. Сидоржевський: ти – провокатор! Мих. Слабошпицький, мовляв, десь їздить Україною і когось там за собою возить. А тут…

Що ж таке надруковано в «Слові», ч.1 (117), 2019р., що так збурило спілчанських поводирів?!

Поставив матеріял Станіслава Бондаренка «Чий стук лунає…» - про те, як Михайло Слабошпицький свого часу свідчив і здавав людей. На «Совєцкіє тюрємниє лагєря». Станіслав Бондаренко, 20 років тому (документально, предметно й конкретно), все то публіцистично оприлюднив.

Зокрема автор значить:

«Набагато красномовніше за мене заговорить тут вирок київського облсуду від 6 червня 1972 року:

«22 травня 1971 року на збіговиську націоналістично настроєних осіб біля пам'ятника Т. Г. Шевченкові в м. Києві Рокецький продекламував вірш Данила Кулиняка «Ліс рубають». З цим віршем він раніше ознайомив Слабошпицького. Вина його в тому, що він зберігав і розповсюджував цей вірш, підтверджена свідченнями Слабошпицького... Хоча Рокецький і заперечує проведення усної антирадянської агітації серед окремих осіб, вину його в цьому доведено свідченнями... Слабошпицького... На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 323, 324 КПК УРСР, судова колегія засудила: Рокецького Володимира Юліановича — за ст. 62 ч. 1 КК УРСР до позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму строком на 5 років».

І тут їхні шляхи розійшлися: Рокецького повезли в табір на Урал, Кулиняк загримів у Забайкалля. А Михайло Слабошпицький... став членом КПРС, завідувачем відділу критики газети «Літературна Україна», членом Спілки письменників (куди його, о диво, прийняли без єдиної книжки). А ще він одержав комфортабельну квартиру у столиці, яка, звісно, не мала нічого спільного з камерою Рокецького.

Текст вироку — річ уперта, хоча товариш головний «свідок» Слабошпицький у перервах між закордонними відрядженнями ще довго «гнав тухту», буцімто Рокецького посадили за найдений у нього пістолет. Може, такий «фактик» Слабошпицький почерпнув у дружній розмові з тодішнім начальником КДБ УРСР Федорчуком?

Тоді, в 1971 році, Федорчук так добре «подбав» про Рокецького, що про студента дізнався сам Петро Шелест. Книжку Шелеста «І не судимі будете» варто процитувати, позаяк ідеться тут не тільки про змову проти Шелеста, що привиділася шефові КДБ в дусі сталінської доби, а і про реакцію самого Петра Юхимовича: «Федорчук мені повідомив, що до КДБ надійшов сигнал, буцімто студенти Рокецький і Козловський у своєму оточенні виношують ідею замаху на П.Ю. Шелеста як на ставленика Москви. Молоді люди висловлюють своє невдоволення з приводу відсутності демократичних свобод преси та всіх засобів масової інформації. «Ідеологія, — говорять вони, — брутально нав'язує все всім, і терпіти таке далі неможливо. Аж забагато вихваляння про успіхи внутрішньої й зовнішньої політики, а про свій власний народ виявляється мало справжньої турботи. Державні кошти витрачаються направо й наліво під прикриттям «інтернаціональної допомоги». Неприємно все це вислуховувати, тим більше, що деякі наші питання вимагають коректного перегляду, і я справді проводжу лінію Москви...»

Цей запис у щоденнику Шелеста датовано 20 жовтня 1971 року, але з нього можна зробити висновок, що Слабошпицький перевершив навіть шефа КДБ: той хоч про «знайдений пістолет» нічого не вигадував.

До речі, в одному недавньому інтерв'ю шефа Ліги українських меценатів Михайла Слабошпицького я прочитав слова про те, що до Ліги приймають тільки людей із чистими душею й капіталом, байдуже — з діаспори вони чи з наших. Я враз уявив веселеньку картинку: а що коли частина грошей діаспори пішла в нас на видання книжок, а частина — просто до органів?».
(«Київські відомості», вівторок, 27 червня 2000 року)

От і все.

Олександр Сопронюк, у «Слові», просто нагадав про все це, вмістивши Бондаренків допис.

«Тамта справа, звичайно, ганебна. Пізніший його (Слабошпицького – О.С.) злам -- теж непроста справа», - слушно зауважив у коментах, на FB, до цього літератор і мистець Лесь Герасимчук, виводячи далі філософію на предмет того, що до всього потрібно підходити ґрунтовніше і всебічніше. Як на мене, пане Лесю, тут про жодне «літературознавство» не ходить. Тут – інша «літературна вправність».

«Друзі, давайте змінювати разом. Шлейфи 25-річної давнини пора відрізати».

Це вже мій давній друг-товариш, з університетської лави, що з ним, за тих непростих студентських часів, початок 80-х, щедрували-колядували, Микола Гриценко.

Принагідно – до Миколи, два простих питання: Мих.Слабошпицькому, виходить, можна витягувати які завгодно «шлейфи», з будь-якої давнини, тлумачити їх на будь-який копил, і що завгодно до них писати? А нам, аз грішним, ні?!

І друге: Миколо, з ким «змінювати разом»?

Стукачі-«сексотні-аґенти»? З ними гуртуватися?

Окрім цього, в «Слові», моя коротенька зауважна публікація «До Ульяна… трохи…».

Подаю її, принагідно:

«Невідомо, скільки всього Ульяненко встиг написати до свого першодруку («Сталінка» в «Сучасності»).

Це - Михайло Слабошпицький, у своїх «мемуарах», на FB, про Олеся Ульяненка («Зухвалець у вирі екстриму». «Українська літературна газета», №17 (257), 30 серпня 2019).

Беру в лапки, «мемуари», бо то власне - не мемуари ( учасник, свідок має бути), то просто перепис, з почутого, розказаного, прочитаного-перечитаного, з когось, такий собі реферерат, монографія. З того, що писали про Ульяна, зокрема, Евген Пашковський і Олександр Сопронюк, люди, що близько знали Олеся. Михайло Слабошпицький нас, ніжно, цитує, навіть не пославшись на джерело - звідки він те все взяв. Подлаю, посутньо: мій есей про Олеся Ульяненка, "Одинокий вирій: Ульян", в "УЛГ", вільно в інтернеті.

Я ще живий, Михайле Федотовичу. І Евген Пашковський, так само, ще живий. У «Сучасності" "Сталінка" стала аж через цілих п'ять, років, 97-го. І - взагалі: у Вас там, Михайле Федотовичу, стосовно Ульяна, багато, м’яко кажучи, глибокої «коментарної» неправди, неточностей, перекручень, недомовлености. Навіщо воно Вам, перед ЗАХОДОМ - уже ж з ярмарку їдете?! Буду в настрої - поправлю... Трохи...»

Це письмо моє постало, – з оглядин на те, що Михайло Слабошпицький у своїх «мемуарах», без оглядин жодних, на друковані й газетні архіви (документально істинні), знову ж таки, пише що і куди йому заманеться (зокрема про того ж таки Олеся Ульяненка, Василя Рубана, Володимира Затуливітра)!!!

Ще, як і обіцяв. Мих. Слабошпицький, там-таки:

«1992 року Олександр Сопронюк широко публікував у газеті «Слово» Ульяненкові поезії. Він умовив тоді Євгена Пашковського – беззаперечного лідера столичного літандеґраунду – написати передслово до Ульяненкової добірки. Його й сьогодні цікаво читати – не дуже ще знаючи на той час Ульяненка, Пашковський його безпомильно вгадав і подав виразний психологічний портрет»:

«Олесь Ульяненко, чоловік тесленківського характеру, голосу, долі, по-своєму завершує перебіг останніх літературних поколінь: гнані, вигнані, запізнілі; небалакучий, знаю про нього уривчасто: народився в Хоролі, жив, воював, тинявся світом, укупі з вітряними млинами перечікував негоду північного краю, піднімав прапори, пив тринадцяту каву біля залюдненого Майдану, катувався по божевільнях, передихував по «капезе», серце його було в домі скорботи, доки втішалися веселощами безглузді, динарій обертався профілем кесаря, політики плодили партії й фонди на підтрим себе.

(…) Аби закінчити повість, йому бракувало вторік двох пачок «Прими»; середнього зросту, худий, бородатий, розхристаний, буцім гріє сама подяка за подарований одяг, безпаспортний, безпрописний, мужньо вищий від нарікань, сьогодні прагне поетичним словом, цим непроминущим світлом любови, вповільнити стрімководь земного часу».

З цієї сильветки, котрій двадцять сім років, загубленої десь на шпальті газети в підшивці (якщо вона є!), легко пізнається і тодішній, і пізніший Ульяненко, який, здається, зовсім не змінювався, хоч, як кільця на древі, наростали в його доробку нові й нові романи, а його спостигали нові й нові невеселі історії, котрі, звичайно ж, не подовжують людині життя».

Отже, чергою.

«1992 року Олександр Сопронюк широко публікував у газеті «Слово» Ульяненкові поезії».

Поправлю Михайла Слабошпицького – ЩО, ЯК І СКІЛЬКИ БУЛО...

«СЛОВО» 1992 р.: Олесь УЛЬЯНЕНКО:

ч.4 – поема «INTERMEZZO».

ч.13 – новела «НАКАЗ».

ч.15-16 – поетичні «СПОГАДИ НА ТРИНАДЦЯТІ РОКОВИНИ АФГАНСЬКОЇ ВІЙНИ З ДУМКАМИ ПРО АРХИПА ТЕСЛЕНКА».

ч.22 – «СТАЛІНКА», уривок з роману.

"Сталінка". Надрукована вперше! В «СЛОВІ». За неї, за «СТАЛІНКУ», що її хаяли тоді, 92-го року, всі, аж до «чукотського радіо», Олесеві, за п'ять, потому, років, дали «Малу Шевченківську премію». Здвигом Павла Архиповича, Загребельного. На ґрунті отсих-от публікацій у «СЛОВІ» літератора прийняли до СПУ.

В бібліотеку заходьте, час по час, Михайле Федотовичу. Це ж обов’язок писемного чоловіка. Там усе є. І підшивка «Слова», так само. Вона ж Вас цікавила.

Далі. «…умовив тоді Євгена Пашковського…»

Нікого й нічого я не вмовляв. Ми з Ульяном ночували у Льоні Шурка (земля пухом тобі, брате, він запросив до себе), на столичній Андрія Малишка. На ранок були в редакції «Слова», на Музейному, 8. За нами нагодився Володя, Цибулько. Потому Євген. Олесь дав мені своє поемне «INTERMEZZO». Я питально, словом, глянув на Пашковського: «Про цього чоловіка я напишу», - сказав Євген, просто. І все.

«Його й сьогодні цікаво читати – не дуже ще знаючи на той час Ульяненка…».

Евген Пашковський натоді з Олесем перебув-перекоротав-перелопатив не одну й не дві доби і з’їв з ним не один пуд солі.
У нього - чесний справжній живий Ульян. Ви ж на нього, на Ульяна, з горішньою зверхністю дивилися – і там, в «Енеї», і, потім, на ті тексти, що їх Вам Наталя Дзюбенко дала:

«Дзюбенко дала мені почитати Ульяненкові вірші. Особливого враження вони не справили. Видно було, що він – людина літературно здібна, але чогось аж такого для безоглядних захватів там не було. Здібних у нас повнісінько на кожному кроці, але таких, кого можна було б назвати при їхній появі подією в літературі, – одиниці. Тим більше – в поезії, де маємо набагато більше яскравих особистостей, аніж у прозі.

А потім у «Сучасності» з’явилась Ульяненкова «Сталінка». Всі заворушилися й засперечались»

«Особливого враження вони не справили. Видно було, що він – людина здібна...»

Ви там нічого тоді не побачили. Ви бачите лише і тільки тоді - коли ВЖЕ МОЖНА, бачити. Коли ДОЗВОЛЯТЬ.

«У НАС повнісінько»»… «ВСІ заворушилися й засперечалися…».

Та ясна річ, що у «ВАС».

Звикли ж бо, визначати ХТО (по-вашому!!!) ПИШЕ, ХТО - ПИСЬМСЕННИК і робити його СВОЇМ, інших – не ВАШИХ ЧЛЕНІВ - заводити в категорії кончених: засилати їх, збувати, закривати – хоч би куди і де!!! І то «по-взрослому».!!!

І – тоді «по-отєчіскі», «свисока»,«покровітєльсвовать"!.

І на завершення, про Ульяна, повторюся, зацитую Вас знову:

«З цієї сильветки, котрій двадцять сім років, загубленої десь на шпальті газети в підшивці (якщо вона є!), легко пізнається і тодішній, і пізніший Ульяненко, який, здається, зовсім не змінювався, хоч, як кільця на древі, наростали в його доробку нові й нові романи, а його спостигали нові й нові невеселі історії, котрі, звичайно ж, не подовжують людині життя».

Господи! Таке «унічіженіє-прєнєбрєжєніє», «снісходітєльне!»… «сильветки, котрій двадцять сім років, ЗАГУБЛЕНОЇ ДЕСЬ НА ШПАЛЬТІ ГАЗЕТИ В ПІДШИВЦІ (якщо вона є!).

Михайле Федотовичу! Вона, сильветка та, ніде не загубилася! Так само, як не загубився Ваш "СТУК"! Він безупинно й безнастанно лунає - і аж до такої міри, що декому зі спілчанського начальства вуха позакладало!

ВСЕ Є, Михайле Федотовичу!!! І люди – ЩЕ ТІ, які то все робили-створювали-ставили! ЖИВІ!!! А Ви так недбало, знічев’я, менторським, надмєнно-цинічним тоном.

Негоже такому заслуженому, вшанованому з усіх боків і всіх-усюд, (премії-секретаріяти-конкурси, журі.... і кругом у начальниках!) чоловікові так вестися, зокрема зі словом.

Як на мене. Ви вже, певно, панахиду по мені й по Евгенові, Пашковському справили і одспівали?

Зарано. Трохи.

Ви ж таки напилися-наїлися з цієї сильветки!

Я не збираюся Вам підспівувати і десь поправляти у коментах, до Ваших «мемуарів». Як то роблять інші, «вдячні» читачі. А намажу ще раз, «маслом», шкоринку: то власне не мемуари (учасник, свідок має бути) – посилання, цитації, переспіви, перерозказане, з прочитаного-перечитаного, почутого і т.д. і т.ін., така собі реферативна монографія.

Олександр Сопронюк лишив ось такий Улянів «фотопортрет» 1992 року: «Улян – білі куртові шати, розкішний, недбало закинутий довкруж коміра довжелезний шарф, волосся вітром, європейська, з «шармовим нальотом», тонка борода, глибокі, різкі хресні Ісусові очі».

Ви навіть не послалися на мій есей про Олеся – «Одинокий вирій: Ульян», в "УЛГ", цитуючи з нього кусники. (окрім мого "фотопортрета" ще переднє слово Євг.Пашковського до «INTERMEZZO» - «Слово», ч.4, 1992р.).

А навіщо?! Ви ж на «велич особистості» (передача така була, колись, на телеканалі «Рада», не знаю чи ще є) хочете… І вже, мабуть, поставили себе. Там. З певного боку. Не важко здогадатися – з ЯКОГО. А тут, отака «бідося»… «провокативна»…

«Яка страшна правда!», - оклично завважила поетеса Наталя Поклад, прочитавши «Чий стук лунає…» Станіслава Бондаренка, на стрічці, FB.

Ваша подруга, обкомівсько-кар’єрно-комсомольна, пропаґандивно «народжена в степах», Любов Голота, дуже хотіла літературного процесу.

Я його Вам даю! Потроху.

Знову ж таки: нічого особистого. Лише безпосередні «мемуарні» «публіцистично-портретові» факти.

…Василь, Рубан. Світлої пам’яти.

Пишучи про В.Рубана, Михайло Слабошпицький і тут згадує «Слово». Мене, як редактора. І, звісна річ, Василеві «Мародери»: «Слово», ч.10 (77), 1993р.

«Спогади і роздуми» — саме на такому тематичному розвороті (шпальти 4-5, УЛГ, №1 (241), 18 січня 2019 р.) есей Михайла Федотовича «Василь Рубан. Сповідь після пекла»…

Був, згадується, у нього і «Поет із пекла». Здається, так. Про Тодося Осьмачку. Та вже хай.

Отож, до Василя Рубана.

Буквально кілька зауваг. Cвоїх. Спогадальних. Посутніх. Знову ж таки, нічого особистого.

«Приятель моїх студентських літ Віктор Тютюн, що живе нині в Херсоні, нагадав мені: минулого року, в грудні – роковини смерті Василя Рубана»…

Так починає свої спогади Михайло Федотович. Василеві роковини смерти були не в грудні, а в листопаді, 19-м його днем, уже позаторішнім…

Далі абзац, що стосується безпосередньо газети «Слово» і Олександра Сопронюка, її редактора.

«Знаю, що в перші роки незалежності Василь – чоловік загалом конфліктний і часто знервований, вів війну з керівництвом Спілки письменників, звинувачуючи окремих функціонерів у привласненні валюти, що її тоді збирала на підтримку письменників українська діаспора головно США, Канади й Австралії, Василь написав кілька різних статей. Мені запам’яталися «Мародери» в «Слові», що його редагував Олександр Сопронюк. Там Василь, не вибираючи висловів, одшмагав кількох секретарів. Після цього здійнялася ціла веремія. Не знаю, чи привласнення валюти справді було, чи ні – я був далекий од тодішнього керівництва Спілки. Отож, чи мав Василь рацію, чи не мав, сьогодні вже з’ясувати важко. Однак саме після його «Мародерів» Спілка надовго опинилися в зоні турбулентності. А Рубан надовго засідав у своєму селі Лісники, і щось там писав, і давав лад господарству».

Отож.

Газету «Слово» редагую-видаю і досі. Коли є настрій і можливість.

Переночувала вона і в Спілці, на розпологах, наступного дня Михайло Сидоржевський, – повторюся тут, знову, – її прибрав. Муляє вона там (матеріял Ст. Бондаренка «Чий стук лунає.» і мої короткі зауваги «До Ульяна. Ще трохи…», свобода слова там без свободи».

Розкинув усією Україною. Люди дякують.

Далі. «…А Рубан надовго засідав у своєму селі Лісники, і щось там писав, і давав лад господарству».

Скажу, принагідно. Василь майже щодня бував у «Слові». І щочисла ставали на шпальтах його матеріяли. Ніколи «конфліктним і часто знервованим» його не бачив. Мирно кавували в редакції, на Музейному, 8 чи виходили, по-сусідству, до кав’ярень.

Жодної війни з керівництвом Спілки Василь Рубан не вів. І не «шмагав» жодних секретарів. Просто безпосередньо працював у ревізійний комісії. І зробив сухий, на фактах, звітний матеріял: хто-як-скільки, коли й куди украв. І як поділили. Зокрема отих 65 тисяч американських долярів – а то, як зазначає Михайло Федотович, «…на тодішні наші статки, були немалі кошти». Окрім того — «нємєряно» комп’ютерної техніки, друкарні, різноманітні прилади, автомобілі, побутові «вольності» і т.ін., і т.д., і т.п.

Зрештою, читайте оприлюднені в інтернеті (я то зробив на FB) самі Рубанові «Мародери».

А щодо судів на Печерську, то було дев’ять засідань. Без «усякої веремії», що «здійнялася», як значить Михайло Федотович. А – безпосередньо. В реаліях.

«Не знаю, чи привласнення валюти справді було, чи ні – я був далекий од тодішнього керівництва Спілки. Отож, чи мав Василь рацію, чи не мав, сьогодні вже з’ясувати важко», — веде Михайло Слабошпицький.

… Ви й тоді не з’ясовували, а сьогодні, то й…

З’ясовували і стояли ми. І – вистояли!!! Знову ж таки: «Світлої пам’яти Василь Рубан «Мародери».

Читайте. На FB.

А Cпілка письменників надіслала тоді до редакції «Слова» ось такого листа.

«РАДА СПІЛКИ ПИСЬМЕНИКІВ УКРАЇНИ

218/01-18 29.07.1993р.

До редакції газети «Слово»

Секретаріат Ради Спілки письменників України, Президія Ради СПУ глибоко обурені з бездоказової, наклепницької статті В. Рубана «Мародери», яка опублікована в 10 номері газети «Слово». Стаття «Мародери» принижує честь і гідність письменників, зокрема відомого письменника Юрія Мушкетика, дискредитує перед громадськістю саму Спілку письменників України.

Вимагаємо негайного спростування цієї публікації на сторінках газети «Слово», письмового вибачення перед СПУ і перед її головою Ю.М. Мушкетиком.

В.О. голови спілки письменників України

В. Дрозд».

Отаке…

Наприкінці – дві слові щодо «мемуарів» про Володимира Затуливітра, з книжки Михайла Слабошпицького «З пам'яті дзеркала».

«Якось я почув: Володимир покинув Київ і переїхав, як він сам казав, у райську місцину – в майже легендарний Бучач на Черкащині».

Насправді: БучаК. Село на Канівських землях.

Там Володимир Іванович виснував «Пастухи бджіл».

Там постала «Діжа» і поважний жмут сонетів.

Там ПОЕТ траґічно (чорний отруйний погар) пішов із життя.

Там, з уже покійним, Вадимом Бородіним ми його і поховали.

У Михайла Слабошпицького – Буча-Ч. Бучач, зауважу принагідно, районовий центр, на Терноппільщині. Та вже добрий український народ, на FB, певно, підказав-поправив. Не без того.

«Я вперше бачу, повторюю знову, насупленого й похмуроокого Затуливітра в «Енеї» при столі і в товаристві Любові Голоти з Дніпропетровська, Дмитра Іванова з Чернігова й Михайла Шевченка з Полтави».

Михайло Шевченко: Сумщина. Кролевецькі землі. Кролевецькі рушники.

Іще, з Михайла Слабошпицького, з його "мемуарів" про Володимира Затуливітра, з книжки "З пам'яті дзеркала":

«Народжена в степах» (йменую її за назвою пронизаної якимось скіфсько-язичницьким шармом збірки) Голота привезла до Києва незнані тут "протяжні степові пісні".

Ох, уже ці СОВЄТСЬКІ ПРОПАҐАНДІСТИ!

І їхня ФІЛОСОФІЯ КОРИТА!

З яким же "скіфсько-язичницьким шармом" добралася до Києва Л.Голота?!

Не втримаюся – подам.

Без терміну давности. Так. Трохи.

Почнемо з "вершини":

Любов Голота нещодавно відпрацювала в попередньому Комітеті з Національної премії України ім.Тараса Шевченка. Радила. Напучувала. Роздавала.

Додам принагідно: 2008 року, за роман "Епізодична пам'ять", дістала цю премію.

Любов Голота - член НСПУ, на той час - головний редактор газети "Слово просвіти", член правління товариства "Просвіта" і дружина Павла Мовчана.

Павло Мовчан натоді був член Шевченківського комітету, він і донині голова товариства "Просвіта", шеф-редактор газети "Слово просвіти", член НСПУ і її керівних органів, до того ж, іще й чоловік Любові Голоти.

Отож, сіцілійська італійська мафія тут просто ОТДИХАЄ!!!!!!!

«Епізодична пам’ять» друкувалася спочатку в журналі «Київська Русь», а потім вийшла окремою книжкою у видавництві «Факт».

На презентації книжки, що відбулася 10 листопада 2007 року на Десятому Київському міжнародному книжковому ярмарку, Любов Голота зазначила: «Я писала про покоління 70-х років, вихідців із сіл, які з’явилися в містах, про епоху Брежнєва і тоталітаризм радянського суспільства. Героїня і я маємо професію журналістки. Це відбувалось колись на моїх очах, і тому я вирішила все передати, як було». Це - з інтернет-мережі.

"...про епоху Брежнєва і тоталітаризм радянського суспільства...", - від якого Л.Голота все взяла і клала його під себе, і з ним, і його прапорами йшла!!!!

1977 року їй видали першу збірку "Народжена в степах". Там комуністка Марія править комбайном СК-4 - праця не з легких, та сама шахта і праця жінок, на шпалах, на залізниці. Це тільки тут, за совєтів, можна було так, як на каторзі.

Тоді ж, 1977-го, Левко Лук'яненко, Олесь Бердник, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Микола Руденко, багато-багато інших ідуть у соловецькі совєтські табори. З Миколи Даниловича, секретаря парткому СПУ, взагалі познімали все, що тільки могли, навіть бойові ордени і медалі.

1979 року - Л.Голота член КПСС.

1980 рік - Дніпропетровський обком ЛКСМУ.

А ще: "...епоха Брежнєва і тоталітаризм радянського суспільства..." видає їй аж дві поетичні збірки: "Горицвіт", у Дніпропетровську, в-во «Промінь», і "Весняне рівнодення", у столичному ЦК ЛКСМУ, в-во "Молодь".

Водночас Василя Стуса (на другу ходку) засилають до тюрем.

А Григора Тютюнника, - до смертельного зашморга.

1983 року Л.Голота з Дніпропетовська перебирається до Києва і стає заввіділу поезії і першої книжки у столичному ЦК ЛКСМУ в-ві "Молодь". В 33 роки.

Тоді ж уже тяжкохворого літератора, дисидента-правозахисника Валерія Марченка ззарештовують вдруге. 1984-го року мама Валерія, Ніна Михайлівна, Смужаниця, ВЧИТЕЛЬ, кандидат педагогічних наук, забирає мертвого сина з Лєнінградської тюрми.

Тлін Валеріїв покоїться в Гатному, Київщина.

Нагадаю: в гєнсєки КПСС вийшов тоді Юр.Вл.Андропов (Урія Файнштейн). Прєдсєдатєль КҐБ.

Отож, часи на сходження кар'єрною драбиною апаратному членові КПСС Л.Голоті були розлогі і світлі....

Повторюся: "...про епоху Брежнєва і тоталітаризм радянського суспільства...", - від якого Л.Голота все взяла і поклала його під себе, і з ним, і його прапорами орденоносно й краснознамьонно йшла до світлих тоталітарних вершин!!!!

Отаке…

І насамкінець.

2014 року, в Києві, задовго до Михайла Федотовича і його пам’ятних дзеркальних протирань, я зробив есей «Трагічна даль: Володимир Затуливітер» (Дмитро Іванов, не чернігівський), він тоді на радійному «Промені» був, підказав: напиши, мемуарно, ЩО і ЯК було, про Володимира Івановича, аби потім казки не розказували). Зробив. Матеріял цей, вільно, в інтернеті.

Початком, на сайті «Хвиля Десни», за 13.01.2015 став. Потому – в «Українській літературній газеті» вийшов, 16.08.2016.

Там про ПОЕТА я поклав такого кусника..

«Труна, як і Україна нині, стояла на краю викопаної могили. Свічка різьбила Затуливітрів лик. Я повагом повів про те, що Володимир Іванович був поет першої руки, як видавець і редактор, зробив чимало на царині української і перекладної літератури, натхненник і організатор, учитель – імена Ігоря Римарука, Івана Малковича, Василя Герасим’юка вже зафондовані в національній класиці. Непоступливо-недоступний. Глибинно-закритий. Дотепно-філософський. Вільний. Незалежний… Затуливітер останнім часом скидався мені на розважливого і поважного білого …вовка – привабливого самотою, по-мистецькому, сказати б, симпатичного. Харалужна непохитна позиція, одночассям – мурований частокіл недовіри й підозри, за якими він тонко й езотерично хоронився».

Михайло Слабошпицький, пише-друкує:

«Здебільшого (Затуливітер - О.С.) тримався геть осібно. Ба навіть виклично осібно, ігноруючи всі заклики й поштовхи до літературної колективізації. «Самотній вовк», – нарекли ми його у відділі критики «Літ. України», де я тоді був завідувачем. Саме в той час з’явився переклад цього твору «Германа Гессе», і це означення стало дуже популярним. До Затуливітра воно легко прилипло. Не підпускав до себе людей не «його кола». Його коло – це невеликий гурт, де я бачив, окрім названих «квадригівців», були Василі Стефак, Портяк і Герасим’юк, Ігор Римарук. Очевидно, був іще хтось, а я його не запам’ятав».

Знову ж таки: отаке…Та хай уже. Завважимо лише, що у Германа Гессе вовк був «Степовий…». Решту ж тексту позначимо як випадковий збіг. Обставин. Хто як і кого тоді називав. То вже історія, відділу критики, «Літ.України».
Не моя.

Василь Портяк, Михайло Саченко, Анатолій Лупиніс… Люди, далеко не чужі мені. Про них, так само, пише Михайло Слабошпицький. Ці постаті, як і Володимир Затуливітер, Василь Рубан, Олесь Ульяненко, вже за межею. І нічого вже про себе не скажуть.

Ще живі, щоправда, Дмитро Павличко – йому за 90, Павло Мовчан – 80, Володимир Яворівський - під 80. Любов Голота – 70 минуло, Оксаніа Забужко - 60 скоро буде.

СОВЄТСЬКІ ПРОПАҐАНДІСТИ!

Зі своєю ФІЛОСОФІЄЮ КОРИТА.

Отож, усіх. Докупи. Зібрати. Щоб «Літературний» процес, тривав! Такий собі жидівський борщ. Може б, його трохи затовкти. Салом. Затовчений зробити. Щоб не скис, бува.

А то, бачиш-но, ти – «провокація» тут у нас вийшла, з матеріялом Станіслава Бондаренка, «Чий стук лунає…».

Бо Михайло Слабошпицький, – знову ж таки, – десь їздить Україною і когось там за собою возить. Щось, там, розказує. А ми тут, грішні, повинні на це зважати. Не заминати-не заважати. Йому.

Хай собі їздить. Розказує.

Одначе: до чого тут Україна і ті хлопці, молоді Данило Кулиняк і Володимир Рокецький, що за неї були стали, і проти яких Михайло Слабошпицький свого часу свідчив і здавав, на «Совєцкіє тюрємниє лагєря»?!

Які тут можуть бути претензії – до тих, що розібрали це його ДІЙСТВО і оприлюднили?!

Несусвітенна мутація, моралі.

Яке тут, до біса, повторюся, літературознавство і літературна критика?!

Тут не «Поет із Пекла» і не «Повернення з пекла» – тут, власне, саме пекло! Безпосереднє!

Озвалися люди зі Львова, Житомира, Василькова, Лубен, Полтави, Гребінки, звісна річ, з Києва, Черкас, Канева...– туди дійшло «Слово», зі "Стуком..."

Остання вісточка з Одеси була: надішліть «Слово», просто нічого не знаємо, слухаємо «ЇХ». А воно… Он, воно ШО!!!

Надіслав. Дякують. Значить: живемо!!!

...Днями Павло Вольвач провів свої радійні «Кружляння слів», канал «Культура».

Добротна передача була!

Гостював у нього відомий дисидент, політв’язень, Микола Горбаль – давно знаюся з цим достойним чоловіком! Ішлося про «Три дороги».

І життєві: 16 років (три ходки!!!) одбув у совєцьких таборах Микола Горбаль.

І книжку, що він її про життя своє непросте зробив.

Пан Микола назвав імена людей, що «допомогли» йому, сонця не бачити: Дмитро Кремінь і Василь Захарченко.

Завербовані. «Стукачі».

…Під боком, на радіо, – розказують-ведуть, трактують-розставляють, з’ясовується, є і свої. "я-вор-івські" й іже з ними.

СВЯЩЕННИЙ СУД. СПОВІДЬ. МОРАЛЬНІ ЧЕСНОТИ. НЕБЕСНІ ЗАКОНИ.

Вони прийдуть.

Неодмінно.

Олександр СОПРОНЮК,
Асоціація українських письменників

Назад до архіву Версія для друку