«Мені не однаково!»

Зовсім недавно, 5 лютого поминали добрим словом і молитвою людину, чия стражденна й подвижницька доля заслуговує на вічну й добру пам'ять. Може через те ми так часто збиваємося на манівці й раз за разом мусимо повертатися на ту саму вихідну точку тернистого шляху, бо забуваємо про людей, які цю дорогу за нас уже пройшли, витерпіли, вистраждали.

Трошки більше пам’яті про героїв і мучеників минулого – менше терпінь у нашому ж майбутньому. Розумію, що для домінуючої маси населення (не народу!) ці символи та постаті нічого не значать, пишу не для них. Завжди історію творить пасіонарна меншість, це для них важливі приклад і настанови попередників.

Сьогодні згадаю про Миколу Плахотнюка. Цей допис не зовсім під дату, річниця вже минула. Це данина пам’яті для того, кого не маємо права стерти зі своєї національної свідомості.

Він опинився в переліку діячів нашої сучасності, кого незаслужено старалися забути. Адже в уже незалежній Україні не зумів здобути високих посад чи депутатства, не був дуже гучним і демонстративно активним, тихо опрацьовував свою частку національної справи. Не увійшов до формалізованого переліку героїв, яких крізь зуби й зі злобою та ненавистю, але все ж мусила зафіксувати в проскрибованій історії наша пост-совкова й відверто колоніальна владна система.

Мабуть його спеціально не любили всілякі табачники та їхні дрібніші адепти. Адже у широкому спектрі дисидентського руху Плахотнюк дуже послідовно демонстрував принцип: «Мені не однаково». До того ж, у сферах мови, національної культури й ідентичності, солідарності та відстоювання справедливості. А саме нині це ті речі, які і зелена влада, і її московські ляльководи пробують стерти з нашої свідомості. Адже розуміють, що з людини, яка втратила свої національні корені, можна ліпити що завгодно.

Микола Плахотнюк, як і багато інші представників нашого дисидентського середовища, про яких уже тут написав чи планую підготувати подібні дописи-альбоми, не є для мене відстороненою постаттю. Дуже добре його знав особисто, часто бував у нього вдома. Адже ми родичі.

Микола одружився з моєю тіткою, сестрою Вячеслава Чорновола Валентиною. Сьогодні вона продовжує свою працю з донесення до нашої куцої пам’яті творчого доробку Вячеслава Чорновола. А їхнього сина Богдана Плахотнюка можете бачити серед учасників більшості політичних, суспільних та культурологічних акцій.

Тому не зразу зібрався з емоціями, щоб написати цей спогад-роздум. Бо доведеться тут розповісти не лише про якісь біографічні деталі його життя, але й розкрити деякі страшні сторінки недавнього минулого, яке, на жаль, для нас досі не стало незворотньо пройденим етапом. А головна тема у випадку Миколи Плахотнюка – це жахлива практика так званої «каральної психіатрії».

Але спершу трошки про його людську долю. Вона на початках не надто відрізнялася від життя багатьох українців, які народилися в страшні передвоєнні роки, в дитинстві пережили страхи війни та повоєнних злиднів. От тільки в 1950-60-ті роки, коли життя, хоч і бідне та злиденне, але все ж якось стало налагоджуватися, більшість таких самих хороших і щирих українців того покоління на вимогу зверху забути про свою національну сутність, відповіли конформістською згодою. А одиниці зберегли власну душу й гідність, втративши все, що таке дороге для примітивного обивателя.

Народився Микола в 1936 році в Курській області , куди його батьки втікали від Голодомору й репресій проти українського свідомого й хазяйновитого селянства. Не були аж надто багатими, але й їх розкуркулили. І якби не втеча з рідних країв, загинули б або від голоду, або від репресій.

До рідного села Тихий Хутір на Жашківщині повернулися щойно під час війни. У своїй біографічній книзі «Коловорот» (скрипуча кринична корба, яка в багатьох чомусь стала чи не найчіткішим образом із сільського дитинства) описував ті дивовижні народні мистецькі й співочі традиції, які в селі відроджувалися щоразу, коли прес системи трошки послаблювався. У ті дуже важкі роки село залишалося глибинно українським на противагу насильно русифікованим містам. І зараз, коли перечитую перший розділ його книги, відчуваю жах від того, який страшний регрес пережили наші села навіть у порівнянні з тими темними 50-ми роками.

Денаціоналізоване, залите алкоголем і тупим шансоном село вже не є тим джерелом з якого зародилися більшість наших шістдесятників, дисидентів, подвижників, що відроджували Українську Державу. Ту книгу вартувало б прочитати навіть, щоб зрозуміти основну мету того оболванювання, яке в усе масштабніших формах затоплює країну з більшості телеканалів.

Як і більшість майбутніх активістів майбутніх національних змагань, був на той час активним у тих формах, які єдині були доступні в сталінсько-хрущовські часи. Попри майже кріпацький стан селян зумів здобути освіту: спершу фельдшерську, а потім поступив і до медінституту. Був активним у студентському профкомі й комсомольській організації, яка єдина давала можливості для певного самовираження (хоча більшість нею скористалися виключно для кар’єри). І відразу почав проштовхувати національно-культурні заходи, з якими так не хотіла миритися влада навіть у ті роки відлиги.

Призупинення сталінських репресій не означало припинення нищення нації й мови. Микола не раз згадував, як у всіх інститутських та владних кабінетах на його українську мову була шаблонна відповідь: «А вы что – с Западной Украины? Почему не говорите человеческим языком?»

Це був тест, на якому зламалися тисячі, попервах патріотично налаштованих, молодих людей. Їх ставили перед жорстким вибором: більш-менш комфортне майбуття чи національна гідність.

Гідних людей режим не сприймав і боявся. А мова була чи не найголовнішим маркером. Певний виняток робили лише для галичан, де показову толерантність до мови, культурологічної діяльності й релігійних обрядів використовували як засіб прикриття політичного проникнення та придушення тамтешнього вільнодумства.

Микола був студентом-медиком. Спеціальність, яку влада сприймала як дуже далеку від ідеології й національних особливостей. Тільки цим можна пояснити, що він, від початку 60-их попавши в картотеки КГБ, не опинився в перших хвилях політв’язнів. А його діяльність для того часу була особливо дразливою для влади. Перерахую тут лише окремі з його дій:

- З 1963 року був активним членом Клубу творчої молоді «Сучасник», який став осередком гуртування шістдесятників раннього періоду. До КТМ на доволі сміливі заходи в Києві та Львові в ті роки часто приходила й моя мама, від неї знаю, як усі активісти цих формувань ходили по лезу на межі репресивної реакції влади. Зрештою, КТМ вже в 1964 був розгромлений владою, а більшість активістів у різний спосіб піддавалися репресіям КГБ. Декого, зрештою, убивали не тільки творчо, але й фізично, як мою хресну Аллу Горську.

- Улітку 1963-го написав листа до міністерства освіти УРСР (якого також поширював серед громадськості), з вимогою повернути в освітній процес українську мову, адже практично всі студенти були українцями чи вивчали в школах українську мову. Це було пряме протиставлення офіційній політиці русифікації. В освіті її проводили в традиційний спосіб: в інститут приймали 1-2 студентів з інших республік і «турбуючись про їхні права та виходячи з принципів пролетарського інтернаціоналізму» весь навчальний процес переводили на російську.

Часи змінилися, а аргументи агентури Кремля залишаються тими самими й донині… А щодо ризикованості такої форми протесту, як лист до партійних і радянських органів, то не слід піддаватися ілюзіям – на той час для влади це був вияв «особливо нахабного вільнодумства». Саме звернення до органів влади часто були в переліку головних звинувачень проти ряду дисидентів. Зрештою, за умов тотального пресингу, саме цей «жанр» часто домінував у самвидаві й виявах особистого протесту проти системи.

- 23 березня 1963 року організував у інституті творчий вечір за участі Василя Симоненка, Миколи Вінграновського та інших шістдесятників.

- 14 грудня того ж року брав участь у похороні Василя Симоненка, який помер після жорстокого побиття з явними політичними мотивами. Сам похорон перетворився на акцію протистояння вільнолюбних людей і комуністичної влади.

До 9 днів 22 грудня провів вечір пам’яті поета. Тут уже було пряме протистояння: влада, профком, партком, ректорат забороняли й погрожували. Через рік-два за це безумовно й однозначно давали тюремний термін, але тоді ще не вичерпалися залишки хрущовської відлиги, тож завершилося все лише доганою.

- Дуже чітко продемонстрував свою позицію після арешту з політичних мотивів свого знайомого студента-медика Ярослава Геврича. Поширив інформацію про цей один з перших політичних арештів нової брежнєвської епохи, шукав для нього адвоката, добився права стати свідком захисту в суді.

Знову ж, хтось нині може сказати, що тут лише вияв порядності, в чому ж героїзм? Але не забуваймо, що тоді ще жива була пам'ять про страшні сталінські репресії, коли простий факт знайомства (навіть не дружби) з «врагом народа» вже ставав смертним вироком. І перші хвилі нових репресій ні в кого не викликали ілюзій – усі розуміли: відлига минула, прийшли нові темні часи. Тоді при виді когось із «неблагонадійних» учорашні друзі поспіхом переходили на інший бік вулиці.

Хоча, навіщо дивитися аж у ті часи. Уже сьогодні до багато кого з нас (а до мене не раз і не два) потупивши очі підходили вчорашні непогані колеги й казали: «Ну ти ж розумієш… У мене ж кар’єра, сім’я… Ти знаєш, як я добре до тебе ставлюся, я поділяю усі твої погляди й заяви, постійно читаю, але, «каби чєво нє вишло», я тебе вилучив із друзів у фейсбук, і зроби мені таку послугу - зітри мене в своїй телефонній книзі, ну бо ти ж розумієш… раптом їм в руки попаде…»

І це сьогодні в нашій ніби то незалежній... А то було в темні часи комуністичного безправ’я.

- У березні 1966-го, коли йшов суд над Геричем, Плахотнюк прибув як свідок і раптом побачив, що процес незаконно закритий для будь-яких відвідувачів: лише підсудний, суддя, прокурор та конвоїри. Він тоді зробив те саме, за що Вячеслав Чорновіл отримав свій перший судовий вирок – відмовився свідчити у незаконному закритому судилищі, яке насправді було судовою розправою.

Багатьох навіть менш активних і послідовних на той час уже кинули за ґрати. Плахотнюка лише цькували, погрожували, але все ж не садили й навіть дали змогу закінчити інститут.

Був тоді стереотип у кагебістів, що головні вороги – це люди творчих професій, а лікарі на той час були чи не найглухішим загумінком інтелігенції. Думали, що зіткнеться з реальним життям, безпросвітними буднями й забуде про свої принципи. Не так сталося.

22 травня 1967 року Микола Плахотнюк став організатором чи не першої антивладної демонстрації. Того дня в річницю перепоховання Шевченка люди звично прийшли до його пам’ятника, а влада так само звично, як і з часів російської царської імперії, спробувала цьому завадити. Саме ця дата для одних і для інших була певним символом.

Під вечір міліція постаралася розігнати людей і затримала кількох учасників. Спокійна акція пам’яті Кобзаря з цієї хвилини вмить переросла в акцію протесту. Попри опір людей і крики «Ганьба!» міліція таки вивезла затриманих. І тоді саме Плахотнюк закликав людей піти до будівлі ЦК КПУ й вимагати звільнення незаконно затриманих.

Навіть нині будь-який не санкціонований владою похід загрожує проблемами з надресированими псами Авакова. А тоді?.. Це був шок, коли через центр столиці пройшла колона з кількох сотень людей.

Проти них ще не відважилися кинути спецназ із розчохленими саперними лопатками чи полк солдатів із наказом стріляти. Їх пробували зупинити лише струменями пожежних машин, але натовп таки пробився до ЦК. На зустріч довелося вийти міністру МВС Головченку та заступнику голови республіканського КГБ Калашу.

Тоді востаннє неготова до такого спротиву людей влада відступила. Звільнили раніше затриманих і не арештовували учасників демонстрації. Але всіх зафіксували й у подальшому жорстоко мстилися. Особливо організатору походу Плахотнюку й активній учасниці мітингу Оксані Яківні Мешко-Сергієнко (про цю дивовижну жінку, яку я мав честь добре знати особисто, ближчим часом також напишу тут допис-спогад). Але того разу за свою позицію Плахотнюк поплатився лише втратою роботи.

Ще раз його звільнили з праці, коли він відмовився давати вигідні КГБ покази проти свого друга поета й правозахисника Івана Сокульського, якого заарештували в 1969 році. Коли 13 січня відбувалося судилище над Сокульським, Плахотнюк написав і розповсюдив відкритого листа до однієї дніпропетровської газети, в якому викривав усю незаконність і злочинність цієї розправи над інакодумцем. Слід нагадати, що відкриті листи, за відсутності якихось інших засобів вираження своєї політичної чи громадської позиції, довший час, аж до започаткованої Вячеславом Чорноволом епохи підпільних видань, були головним засобом індивідуального протесту.

Тодішній самвидав складався з двох категорій документів. Це могли бути передруки на друкарській машинці, фотографічні чи рукописні копії якихось заборонених цензурою літературних творів. А політичний спектр представляли саме такі відкриті листи, які так само запускалися кимось мужнішим, а потім уже неконтрольовано розходилися між людей усе новими й новими копіями.

Нагадаю, що такі відкриті листи навіть до абсолютно офіційних адресатів були більш ніж достатньою підставою для арешту й засудження. Видається чимось нереально диким? А як вам події уже нинішнього дня, коли українського майора Романа Ковальова почали переслідувати за допис у фейсбук з негативною оцінкою нашого «зеленосяйного»? А тоді для Плахотнюка ці звернення стали так само частиною майбутньої кримінальної справи проти нього у звинуваченні в «антирадянській агітації та пропаганді».

От тільки мстиві кагебісти обрали для нього набагато страшнішу форму розправи. Після арешту 12 січня 1972 року він не довго перебував під слідством за відомою дисидентською ст.62 КК УРСР. Незабаром для нього почалося найстрашніше пекло, в яке могла потрапити вільнолюбна людина в СРСР.

Це пекло мало назву: каральна психіатрія. Мало свій головний «мозковий центр» - московський інститут судової психіатрії ім. Сербського. Мало ідейну базу, яку формулювали в наступний спосіб: «Тільки психічно хвора людина може не схвалювати нашу прекрасну радянську дійсність, критикувати рішення компартії та боротися проти радянської влади. Така людина є особливо небезпечною для суспільства й має бути ізольована від нього та піддаватися примусовому лікуванню». А також та пекельна система мала й стандартний набір діагнозів серед яких «шизофренія з манією переслідування». А ознаками «хвороби» кати в білих халатах записали всі попередні вияви своєї громадянської активності, заяви на судах Герича й Сокульського, відкриті листи, навіть бажання спілкуватися виключно українською мовою…

За рішенням суду Плахотнюка відправили до найстрашніших закладів каральної психіатрії – спершу в Дніпропетровську, а потім у Казанську спецлікарні. Але навіть там зустрічалися медики-кагебісти з залишками якихось ознак людяності.

Кілька разів медкомісії виносили рішення про недоцільність подальшого застосування проти нього спецзаходів у вигляді примусового лікування. Але гебістська система в Україні чітко постановила добити його фізично й морально. Уже тепер «психіатри» в мантіях – спеціальні судді, яким довіряли судити дисидентів, виносили «фахові» вердикти, що висновок лікарів неправильний і слід продовжувати психічне знищення Плахотнюка в спеціальних психушках.

Ці муки в різних лікарнях із різним рівнем жорстокості режиму протривали аж до 5 березня 1981 року, коли московські психіатри таки визнали, що психічно Плахотнюка не зламати, а також має бути якась межа застосування їхніх жорстоких методів. Тільки після цього остаточного вердикту Плахотнюк зміг покинути цю страшну за своєю нищівною силою систему нищення людської душі.

Перед тим, як повернутися до подальших дуже драматичних подій у житті Миколи Плахотнюка, мушу сказати кілька слів про саму систему «каральної психіатрії». Це дійсно було найстрашнішим жахом для дисидентів того часу. Арешти, місяці й навіть роки в жахливих камерах сізо, далі довгі роки в надзвичайно ізольованих від зовнішнього світу політичних зонах Мордовії чи Пермського краю були неймовірним випробуванням навіть для найбільш мужніх людей.

Але там ти мав ще якусь надію, що після завершення терміну усе таки вийдеш на якусь сумнівну, проте все ж волю. Там ти бачив навколо себе вірних побратимів і соратників (хоча на особливому режимі з камерним типом утримання це часто також обертали на справжнє пекло). Ти міг консолідовано з іншими здійснювати акції протесту. І хоча ти це робив, виключно жертвуючи своїм власним здоров’ям через тривалі й виснажливі голодування й приреченість на поміщення в жахливі камери ШІзо (штрафной изолятор) та ПКТ (помещение камерного типа), але навіть там ти міг себе почувати духовно вільною людиною. Також ти мав законне право на хоч якийсь контакт із зовнішнім світом, з родиною: вхідні листи, одна посилка та дві бандеролі на рік, одне побачення тривалістю переважно дві доби, а також право написати один лист на місяць комусь на волю.

Ті, хто потрапляли в жорна каральної психіатрії втрачали будь-яку надію. У вас не було терміну ув’язнення, не було обмежень на дії катів («лікарів»), тільки від них залежало – дати вам побачення на якусь годинку, пропустити листа, чи повністю на місяці й роки позбавити хоч якихось контактів з близькими з-за мурів і колючого дроту цієї, з дозволу сказати, лікарні.

А ще ніким не контрольовані знущання, приниження, моральний терор. І особливо страшна річ – так зване примусове лікування. Нейролептики, якими труїли тіло й психіку людини були покликані повністю зламати волю, притупити почуття, викликати стійкі розлади психіки, поступово перетворити людину в безвольну істоту.

Але психіка – річ тонка й непідвладна навіть найзатятішим злочинцям у білих халатах. Усі дисиденти з кола моїх знайомих, які пройшли через ці катівні, а таких було немало, зуміли витримати й не здатися психічно. Єднало їх після цих «лікувань» те, що всі мали зруйноване звичайне здоров’я. Вони своєю духовною стійкістю й відпірністю не здалися психічно, але нейролептики мали десятки найстрашніших побічних дій. Ніхто з цих людей уже не зміг відновити свій попередній фізичний стан.

Режим утримання у спеціальних психіатричних закладів передбачав безглузді й принизливі обмеження. В деяких лікарнях, наприклад, вводили чітку фіксацію форми сну: тільки на спині, з руками витягнутими вздовж тулуба поверх тоненького коцика. Найменше порушення – й світло, перерваний сон та порція особливо болісних уколів на покарання.

До відоміших політичних в’язнів, за яких хтось десь у світі боровся, переважно засоби прямих фізичних катувань не застосовували, але психологічно тримали в передчутті саме фізичних знущань. Пригадую спогад такої садистської вистави від одного з в’язнів казанської лікарні: «Мене ведуть коридором. У одній палаті відчинені двері, до билець на розтяжку зафіксовано якогось абсолютно голого хворого. Санітар із видом садиста-дегенерата жорстко відтягує та перекручує йому мошонку. Хворий кричить не своїм голосом від неймовірного болю, а поряд медсестра щось записує в свій блокнот. Тоді підводиться, йде назустріч і запитує, чи ви цього також нам сюди на дослідження привели?»

Особливість каральної психіатрії в тому, що вона розділила своїх жертв на більш стійких, які витримали й зберегли свою психіку та духовний стан, і на не готових до цих випробувань, які зламалися психічно. Усі ті, хто свідомо йшов до правозахисної, політичної й національної діяльності, переважно витримували. Але ця система поглинула нікому невідоме число людей, про яких ми так ніколи й не взнаємо.

Ми ж, коли говоримо про дисидентів, політв’язнів, то маємо на увазі доволі обмежене коло активних громадян. Але тих, хто спонтанно виступали за свої права, проти свавілля влади чи міліції або й звичних утисків керівництва великих підприємств було значно більше.

Згадаймо, наприклад, масовий виступ робітників у Новочеркаську, коли бунт придушували військові, розстрілюючи демонстрантів прямо на вулицях міста. Там вийшли тисячі. Правдошукачі, які тихо вірили, що це свавілля лише тут, внизу, а там зверху дорогий Леонід Ілліч нічого не знає про всі ці звірства, шукали свої шляхи добитися справедливості. Писали звернення, розповсюджували листівки, пробували організувати якісь незалежні профспілки трудящих, виходили з пікетами до партійних органів.

Усі зникли… Щоб іншим неповадно було, з такими розправлялися особливо жорстоко. І про їхню долю, окрім заляканих родичів, ніхто не взнав.

Дехто з них, кого не розстріляли в 50-их чи не вбили тихо в 60-их, а відправили в політичні концтабори, з часом влилися в стрій більш відомих правозахисників. Але саме таких потенційних правдошукачів особливо жорстоко знищували в спецпсихушках. Вони залишилися невідомими, не відчували ні перспективи, ні чіткої мети, за їхнє звільнення ніхто в цілому світі не боровся.

Вислів «перетворити людину на овоч» походить саме з цих закладів каральної психіатрії. Отака це була дика й жорстока система, яка могла в чомусь ще й фори дати нацистським катівнях.

Але повернуся до долі Миколи Плахотнюка. Система, не зламавши психіку, знищувала своїх ворогів фізично.

5 березня 1981 року він вийшов з-під примусового лікування, а вже 8 квітня його жорстоко до напівсмерті побили. Мотиви нападу навіть не приховували. Це був ще один метод в арсеналі КГБ для нейтралізації й залякування непокірних. Саме так раніше вкоротили життя геніальному Василю Симоненку…

Звісно, що в Києві йому ні оселитися, ні знайти роботу не дали. Довелося перебиратися на заводську околицю Черкас. Але й там на волі довго не залишився. За висловлення своїх волелюбних позицій у вересні усе того ж 1981 року був знову заарештований. Цього разу вже в рамках новітніх, особливо цинічних так званих федорчуківських репресій в Україні. Це була остання велика серія арештів, після яких не всі, зокрема Василь Стус, повернулися живими…

Миколу трохи потримали в ув’язненні, потім на так званій «хімії» в безпросвітній сірості тодішнього Лисичанська. Після умовно-дострокового звільнення в 1984 році ще пару років мусив працювати саме в Лисичанську. Лише після початку горбачовської перебудови зміг повернутися до Києва.

Працював лікарем та включився в більшість тодішніх національно-демократичних ініціатив років становлення нашої державності. Він зробив надзвичайно багато для розвитку політики національної пам’яті про роки боротьби й страждань. Саме він став головним автором, натхненником і мотором збору архівів шістдесятництва та в подальшому створення музею, присвяченого цьому визначальному для нашого історичного формування руху.

Останні роки його життя пройшли в мене на очах. Мучився від важкого захворювання, але до останку залишався діяльним, відстоював створення музею, доформовував архіви, ініціював громадські й культурологічні акції… І це попри постійний біль та складність зробити навіть найпростіші рухи…

Отака людська доля. Нам з екранів пропонують захоплюватися якимись чужоземними героями й подвижниками. Добре, якщо десь із Південної Африки чи азійських держав. Гірше, коли через такі приклади пробують привчити до ганебної ідеологеми, що все героїчне, значиме й інтелектуальне могло бути лише в рамках «русскага міра».

А маємо своїх власних героїв, подвижників і страждальців. То може про них пам’ятати?

Бо коли забудемо, їм від цього в тому кращому світі гіркоти не прибуде. А нам доведеться ще і ще раз проходити ту дорогу страждань, яку вони вже пройшли за нас, а ми й не помітили…

Тарас Чорновіл

Назад до архіву Версія для друку